Історії жінок-журналісток, яких забрала війна

З кінця лютого 2022 року в Україні життя втратили військові, цивільні та ті, хто документує історію війни щодня — журналісти та журналістки. Серед них — Вікторія Амеліна, Олександра Кувшинова, Оксана Бауліна та Вікторія Рощина. Вони фіксували злочини, розповідали історії людей та ширили правду світом. Їхні смерті — це нагадування, що журналістика під час війни стає не просто професією, а актом мужності. Коли журналістика стає фронтом, навіть слово може коштувати життя.

Станом на 23 жовтня 2025 року від початку повномасштабної агресії росії в Україні вбило щонайменше 135 медійників і медійниць. Останніх — 13. П’ятеро з них загинули, виконуючи професійні обов’язки, шестеро — внаслідок обстрілів, двоє — на військовій службі.

Смерті журналістів і журналісток — це величезна проблема, адже вони цивільні, а отже захищені Женевською конвенцією. Проте російська армія не керується міжнародними принципами, ув’язнюючи, катуючи та вбиваючи осіб, які документують їхні злочини. Вікторія Амеліна, Олександра Кувшинова, Оксана Бауліна та Вікторія Рощина загинули, виконуючи професійний обов’язок.

Вікторія Амеліна

До 24 лютого 2022 року Вікторія Амеліна була українською письменницею, авторкою романів і дитячих книг, а також засновницею літературного фестивалю в містечку Нью-Йорк на Донеччині. Після початку повномасштабного вторгнення росії вона спершу взалася за гуманітарну допомогу: працювала на волонтерському складі у Львові, шукала медикаменти для постраждалих, допомагала евакуювати людей і навіть їхніх домашніх тварин. Також Вікторія займалася адвокацією: зверталася до урядів інших країн із закликом про надання зброї для України, вимагала справедливості та створення спеціального міжнародного трибуналу для тих, хто вчиняє воєнні злочини в Україні. Пізніше жінка доєдналася до Truth Hounds — української громадської організації, що документує воєнні злочини. Працюючи в гарячих точках, Амеліна вирішила написати книгу про жінок, які, так само як і вона, ризикують життям, фіксуючи злочини російської армії. Вона планувала цю книгу англійською мовою, аби її могли прочитати у всьому світі: «Ми можемо програти, попри всі зусилля. Але якщо програємо, я хочу хоча б розповісти історію нашої боротьби за справедливість. “Looking at Women, Looking at War” — це саме ця історія. Історія війни, жінок, боротьби та втрати. Історія, яку має почути світ". Робота лишилася незавершеною. 27 червня 2023 року Амеліна перебувала в Краматорську у піцерії, коли туди влучила російська ракета. Внаслідок вибуху загинули 13 людей, ще 64 отримали поранення. Вікторія померла в лікарні за кілька днів. Росіяни добре знали, що Ria Lounge — це популярний заклад у прифронтовому Краматорську, де люди збираються, щоб пообідати й поспілкуватися. Вони добре знали, що внаслідок цього удару буде багато жертв, але чинили цей злочин свідомо — уже не вперше, як під час цієї війни, так і під час попередніх. «Росія вкотре довела, що не зважає ані на цивільне населення, ані на міжнародне право. Держава-агресорка продовжує чинити напади на цивільних. Таких історій дуже багато: щодня і щоночі обриваються життя людей, які не побачать завтрашнього дня й ніколи більше нічого не скажуть», — йдеться у заяві Українського ПЕН та Truth Hounds щодо того російського ракетного обстрілу. Після загибелі Вікторії її друзі та колеги — Тетяна Терен, Ярина Груша, Саша Довжик, а також чоловік Олексій Амелін — зробили все можливе, щоб підготувати рукопис до друку. Вони зберегли написане Амеліною, а відсутні частини доповнили транскрипціями її аудіозаписів, чернетками та примітками.

Олександра Кувшинова

Наступна жінка була дуже молодою, але вже готова була ризикувати заради правди. Олександра Кувшинова була українською журналісткою, фотографкою та волонтеркою. Вона активно працювала під час повномасштабної війни росії на території України. Дівчина закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка та навчалася у Гарварді, мріяла знімати кіно, писала вірші та сценарії, організовувала виступи молодих джазових музикантів.

Але з кінця лютого 2022 року їй довелося використовувати свої таланти інакше — стати продюсеркою знімальної групи американського телеканалу FOX News, допомагаючи з перекладом і супроводжуючи іноземних колег на фіксування правди про війну в Україні. Олександра неодноразово висвітлювала наслідки російських обстрілів у Києві та Київській області, вважаючи це частиною своєї професійної місії, задля донесення правди про агресію росії.​ Тоді вона повідомляла, що журналісти є мішенями для російської армії, але їхній команді щастило.

Журналістка загинула 14 березня 2022 року під час обстрілу російською артилерією села Горенка, на околицях Києва. Вона разом з колегами з Fox News перебувала в автомобілі. Олександра та оператор загинули, а ще один кореспондент серйозно постраждав. Дівчині було 24 роки.

Вона ризикувала, щоб бути почутою. То ж тепер ми маємо пам'ятати, на що вона пішла, щоб ми знали правду, та шанувати її вклад у воєнну журналістику. Олександра стала символом мужності, відданості та високого професіоналізму у складних обставинах війни. Пам'ять про неї — це наш обов'язок.

Оксана Бауліна

Оксана Бауліна була російською опозиційною журналісткою та кореспонденткою незалежного видання «The Insider». Вона стала яскравим прикладом внутрішнього опору, відмовившись піддатися державній пропаганді та офіційному наративу Кремля. Як зазначається на платформі «Реквієм», спочатку Бауліна була редакторкою московських бюро престижних лайфстайл-видань — InStyle, Glamour, Time Out, а також «Condé Nast Traveler». Однак цей етап кар’єри завершився у 2014 році, коли її змусили опублікувати матеріал, що схвалював окупацію й анексію Криму. Вона пішла з посади в «Condé Nast Traveler». Цей вчинок засвідчив її принципову позицію не брати участі у поширенні російської агресії та брехні. Цей епізод став переломним моментом, після якого Оксана повністю присвятила себе громадському активізму та опозиційній журналістиці. На особистій сторінці у фейсбуці Оксани Бауліної зазначено, що вона співпрацювала з незалежним латвійським виданням «The Insider». Колеги описували її як феноменально морально чисту, сильну і неймовірно сміливу людину, завжди готову стати на захист правди. Попри відсутність досвіду роботи у бойових зонах, Бауліна у 2022 році прибула до України за редакційним завданням. Вона працювала у Львові, а потім приїхала до Києва, де робила репортажі про руйнування та воєнні злочини російської армії. Її життя обірвалося, коли вона фільмувала наслідки обстрілу у Подільському районі столиці й потрапила під повторний ворожий вогонь.

Оксана Бауліна загинула, виконуючи свій професійний обов’язок. Її смерть підкреслює надзвичайний ризик, з яким стикаються незалежні журналісти у зоні конфлікту. Її жертовність є символом незламності духу тих, хто ставить правду вище за власну безпеку та комфортне життя, важливим свідченням ціни свободи слова.

Вікторія Рощина

Вікторія Рощина співпрацювала з «hromadske», «Українською правдою», «Радіо Свобода». Писала про складне — кримінал, корупцію в судах, порушення прав людини. Після початку росією війни на території України, ще з 2014 року, Вікторія Рощина не залишилася осторонь. З повномасштабним вторгненням — стала військовою кореспонденткою.

У березні 2022 року Рощину захопили російські окупанти та десять днів утримували в полоні в Бердянську, але потім відпустили. Вона не припинила відвідувати тимчасово окуповані території задля написання матеріалів про ситуацію там.

В одній з таких поїздок влітку наступного року її знову захопили. Востаннє з журналісткою зв’язувалися 3 серпня 2023 року. За інформацією колег, вона прямувала до Запорізької області. Згодом стало відомо, що її утримували в ізоляторі №2 у російському Таганрозі.

«Це одна з найважчих колоній, де ставлення до українських в'язнів і військовополонених є жахливим. І, власне, як журналістка я багато працюю з темами військовополонених, і тортури та психологічний тиск є абсолютно буденною справою», — розповідала керівниця відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent Євгенія Моторевська.

У травні 2024 року російська сторона офіційно визнала, що Вікторія перебуває в полоні. Також це підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста.

За даними міжнародних організацій, журналістка померла 19 вересня 2024 року. Із закритих російських баз вдалося дізнатися, що свідоцтво про смерть було видане в Пермі, куди її перевезли за 8 днів до загибелі. ЇЇ тіло повернули в Україну у лютому 2025 року. Під час експертизи було виявлено чисельні сліди катування та жорстокого поводження, зокрема, садна і крововиливи на різних частинах тіла, було зламане ребро, відсутні деякі органи.

У 2024 році президент Володимир Зеленський посмертно нагородив Вікторію Рощину орденом Свободи.

Ця історія — не лише про втрату, а й про відповідальність. Журналістика під час війни — це символ громадянської відваги, що вимагає не лише професійності, а й сили духу.

Згідно зі Статтею 79 додаткового протоколу до Женевських конвенцій, журналісти, які перебувають у небезпечних професійних відрядженнях в районах збройного конфлікту, є цивільними особами та мають право на захист, що надається цивільним особам міжнародним гуманітарним правом.

На жаль, в реальності української журналістики міжнародне право не працює, адже ворог не планує його дотримуватись. Тобто це не просто професія. Це моральна позиція, яка доводить: правда варта боротьби, навіть якщо її ціна — життя.

Узагальнення

Історії Вікторії Амеліної, Олександри Кувшинової, Оксани Бауліної та Вікторії Рощиної, які представляють Україну та незалежну російську журналістику, є не просто трагічними втратами, а й свідченням спільної долі тих, хто обрав шлях документування воєнних злочинів та боротьби за справедливість. Їхні життя були обірвані агресією, але їхня спадщина демонструє, як професійна відданість перетворилася на акт безумовної громадянської хоробрості. Головна особливість, що об’єднує ці історії, полягає у свідомому виборі стати на передову інформаційної боротьби, попри особистий ризик. Жодна з них не була воєнною кореспонденткою за первісною спеціалізацією. Вікторія Амеліна була письменницею, яка перетворилася на документалістку воєнних злочинів. Олександра Кувшинова, юна фотографка та продюсерка, мріяла про кіно, але стала очима Fox News на околицях Києва. Оксана Бауліна, яка втекла з росії через незгоду з політикою, свідомо приїхала в Україну, щоб висвітлювати війну, розв'язану її країною. Вікторія Рощина, яка спеціалізувалася на суспільних темах, повернулася на передову навіть після першого полону, керуючись принципом: «Якщо не ми, то хто?» Об’єднавчою ниткою є їхня трансформація: вони залишили позаду творчі плани, кар’єру у сфері лайфстайлу чи літературну діяльність, щоб займатися найбільш болючим, але необхідним — фіксацією злочинів агресора. Ці жінки заплатили найвищу ціну за право світу знати правду, і їхні імена навічно залишаться символом стійкості журналістики під час війни.

Вплив

Праці Вікторії Амеліної, Олександри Кувшинової, Оксани Бауліної та Вікторії Рощини мали велике значення для становлення української журналістики у період війни, геть змінивши бачення того, як світ сприймає російську агресію. Вони не просто фіксували події, вони стали голосом правди у час, коли війна набула інформаційної форми. Саме завдяки їм міжнародна спільнота отримала підтверджені матеріали про воєнні злочини, руйнування та людські трагедії, що стимулювало посилення як політичної, так і гуманітарної допомоги Україні на глобальному рівні. Їхня робота також стала поштовхом для розвитку сталої воєнної журналістики в Україні, де жіночий внесок отримав нове значення. Вони продемонстрували, що жінки можуть діяти у найекстремальніших умовах, розсуваючи умовні загальноприйняті рамки щодо їхнього місця у медіа та суспільстві загалом. Трагедії цих жінок, серед інших, підсвітили високий рівень небезпеки для журналістів і журналісток, яка стала викликом для всього медіасередовища. Ці ситуації спонукали медіаінституції й міжнародні організації до активізації роботи з безпеки медійників, розробки нових стандартів і підтримки тих, хто працює в зонах бойових дій. Вплив цих журналісток простежується у трьох ключових аспектах: забезпечення світу перевіреною інформацією про війну, розширення участі жінок у воєнній журналістиці та підвищення критеріїв безпеки й професійності в умовах постійної загрози. Їхня діяльність не лише фіксувала реальність, але й формувала суспільну свідомість в Україні та світі щодо конфлікту, посилюючи підтримку та мобілізацію ресурсів задля протистояння агресору.

Вікторія Амеліна, Олександра Кувшинова, Оксана Бауліна та Вікторія Рощина загинули під час виконання професійного обов’язку.

Журналістика — це професія, де часом ставлять на кін особистий комфорт, здоров'я, а іноді й найдорожче — власне життя. Це оповідь про життя тих, кого забрала війна. Це імена, які боляче, але так важливо почути. Ми запам'ятаємо їх, а як щодо вас?